ЛЮДОЖЕР

Рейтинг Користувача: / 0
НайгіршеНайкраще 

Довідка: Олексій Худяков народився у 1948 році в м.Майкоп, Краснодарського краю. Одружений на волинянці. Автор гостросюжетного роману « Властелин». Проживає у Володимир-Волинському районі. У 60-их роках минулого століття я, тоді ще 18-річний юнак, був завербований на лісосплав в Архангельську область. Молодь жила в дерев’яному бараку, який називався гуртожитком. Пияцтво і бійки були звичною справою. Контингент відповідний: злочинці, аліментники.

 Всі любителі гострих відчуттів. Постійні розбірняки-дебоші не давали і нормальним людям залишатися порядними. «З вовками жити – по-вовчому вити». Інакше станеш білою вороною. Заклюють-загризуть. Може, це і цікаво, але не повчально. Тому не буду вдаватися в подробиці. Скажу одне: не обійшла і мене ця зла доля. За бійку, після якої два виродки не змогли наступного дня вийти на роботу, мене і мого товариша дільничний відвіз у найближчий районний центр – Холмогорки, де суддя, довго не церемонячись, визначив нам покарання по десять діб.
У камері, куди нас доправили, нікого не було, крім бороданя, який лежав не на нарах, а поряд – на м’якому довгому сидінні з автомобіля. Ми привітались. Бородань привітно запросив влаштовуватися. Після загальних фраз він (це тепер я зрозумів), щоб вберегти від неприємних вражень, сказав: «Зараз приведуть решту. Не слухайте, що тут плестимуть про мене». Міша, так звали бороданя, розповів нам історію, яка морозом обдала душу.
-Родом я з України, - почав Михайло, - але вже з 35-го мотаюся, а точніше, митарюся північними широтами. Рік тому відкинувся із зони без права повернення на Батьківщину.
Мій старший товариш перепитав із сумнівом: «Що то за строк такий – 35 років? За Сталіна нібито більше четвертака не давали?!» Михайло посміхнувся в чорну бороду:
-Строк – то червонець накрутили, а решта – до «особливого розпорядження». Щороку папери підписував.
Тут я вже не витримав:
-Хіба таке буває?
-Буває, хлопче, ще й як буває. Там, де керують шизофреніки, і не таке буває, - Михайло на хвилину замислився, струсив сивими космами, що ніяк не поєднувалося  з його чорною бородою, а потім продовжив. – 33-ій рік. В Україні голод страшенний. Мені тоді 15 років було. Чув я від людей  різні страшилки. Вірив і не вірив.
…У пошуках молодшого братика я зайшов у двір свого рідного дядька Саші, брата нашого батька, який помер з голоду. Хотів зайти в хату, але щось потягнуло мене до хліва. Там колись були корови, свині, та зараз стояла мертва тиша…
Привідкривши двері, почув приглушений голос свого дядька:
-Міцно тримай, я швидко.
Поруч на землі лежав трирічний Дімка, їхній син. Від виснаження  він вже не міг поворухнутися. Так і лежав з прикритими очима. Те, що я побачив, змусило мене завмерти на місці. Тітка тримала в руках, як поліно, мого молодшого братика Іванка. У цей час хлопчик смикнув головою, і дядько, долаючи спротив малого, ліктем зверху вниз вдарив його по шиї і відразу величезним ножем рубанув нижче голови, але зробив це невміло…
Іванко ледь чутно видихнув:
-Ой-йо-йо! Дядя Саша! Дуже…
Нібито хлопчик не міг повірити в те, що відбувається, і думав, що дядько просто перестарався, граючи з ним у невідому для нього дорослу гру. Дядько ж рубав знов і знов. Головка мого братика повисла на сухожиллі…
Ненароком погляд ката зупинився на мені. Не знаю, чи розгледів він фігуру, яка виглядала з-за дверей, але я від страху позадкував і вибіг  надвір. Залишивши село, вискочив на вулицю, а через хвилину, ламаючи чагарі й гілки дерев, стрімголов полетів лісом. Зупинився, коли не міг дихати від напруги. Від голоду я втратив свідомість. Отямився, коли почало темніти. В лісі, де жили голодні вовки, залишатися було неможливо. Йти в село – теж страшнувато. Отож, особливо вибирати не доводилося: з вовками не домовишся, а в селі ж є люди. Віддалене завивання піддало мені рішучості. Чомусь не пішов відразу додому, а звернув до дядькового будинку. У вікні миготіла свічка. Я підкрався ближче, заглянув і заціпенів, тримаючись за підвіконня… За столом двоюрідний братик зосереджено обсмоктував кістку. А в цей час тітка Галя великою дерев’яною ложкою доливала йому в миску юшку. Запах м’ясного супу доносився навіть через засклене вікно. В мене запаморочилася голова. До горла, незважаючи на голод, підкотився клубок. Щоб не втратити свідомості і не бачити страшне видовище (їли ж мого брата), я відсахнувся від вікна. Зробив це вчасно, бо грюкнули вхідні двері, у двір вибігла тітка і стала блювати. Напевно, не «смакував» їй запах голодомору. Але на що тільки ладна мати заради свого дитяти, яке помирає від виснаження.
Це тепер я розумію, як важко було вижити сім’ї колишнього колгоспника-активіста, яким свого часу був мій дядько. Він потрібен був владі, коли добував продукти, зачищав комори, розкопував ями, вигрібав хліб до останнього зернятка. Собі нічого не брав, бо був дурнем, хоча й активістом. А таких ідіотів на той час налічувалося чимало. Влада використовувала і забувала їх, залишаючи напризволяще. Їм і звернутися по допомогу було ні до кого. Хто ж поділиться останнім з грабіжником?! От і жили вони в своїх рідних селах, доїдали собак, котів, ворон і…
Так творився голодомор 32-33-х років. Два роки я мовчав, приховуючи таке звірство. Мовчав і дядько Саша. Тільки при зустрічах якось злобливо дивився  на мене диким  пронизливим поглядом.
35-го року мені видали мішок зерна за колишні роботи. Я найняв Гриця-конюха, який жив на іншому боці села. При обробітку поля на другому крузі з-під плуга викотився череп. Григорій довго перевертав його носком чобота. Потім дивно подивився на мене, розпряг коня, кинув плуг на воза і помчав верхи. Повернувся він із дільничним і головою колгоспу. Довго зі мною не розмовляли – посадили на віз і відвезли в районний центр. На основі того, що я всім брехав, коли запитували, де подівся мій братик Іванко, мене засудили на 10 років…
Грюкнув засув, і в камеру ввели тих, хто повернувся з роботи. Один із них, як виявилося, «веселун», з порога випалив:
-А де третій? – показав на нас. – Ти що, людожере, зжер його?
Ті, хто зайшов з ним, покотилися від сміху. Михайло процідив лайливо.
-Здохни! Сволота!
Проте ніхто не звернув на це уваги. Всі були зайняті більш важливою справою – принесли вечерю.
Тоді я й не думав, що зможу написати про почуте. Отож, не запам’ятав ні назви села, ні райо-нного центру, де відбувалася ця страшна подія. Понад  30 років минуло. Пам’ятаю тільки, що мова йшла про Україну.

 

 

Авторизація

Люстрація

Останні новини


АКТУАЛЬНО

Зверніть увагу!
Читайте нашу газету! Може знайдете в ній загублену річ? 

ТУТ

Опитування

В.о. президента Турчинов пропонує провести одночасно з виборами президента референдум - щодо унітарного чи федеративного устрою України. Ви підтримуєте цю ідею?
 

Статистика сайту

Користувачів : 1751

«Добрі вісті, коли запрошують їсти»

Зараз на сайті

Реклама



Найбільше читають про

Інформери

Погода в Луцьку Курс долара


korovay_ban.png

Контактна інформація

Звертайтесь за адресами: м. Володимир-Волинський, вул. Ковельська, 56 м. Нововолинськ, вул. Нововолинська, 64/16
Контактний телефон редакції: 03342 3-81-31
Мобільний телефон редакції: 063 313-83-08
Контактный телефон (Нововолинськ): 03344 44-8-66