КРАЙ, ДЕ ЗАКІНЧУЮТЬСЯ МЕЖІ ЗДОРОВОГО ГЛУЗДУ, або «Бог би вам дав житє шісливе, шо ви прийшли мене видознати»

Рейтинг Користувача: / 0
НайгіршеНайкраще 

 Ця гуцульська глибинка з місцевою говіркою, незрозумілою і дуже схожою на іноземну, Верховина влітку ставала справжньою українською творчою столицею.

У різні роки сюди приїжджали найвідоміші літератори, митці, вчені. Окрім славетного Каменяра та Михайла Коцюбинського, ці місця шанували Михайло Драгоманов, Юрій Федькович, Леся Українка, Михайло Грушевський, Гнат Хоткевич, Олександр Олесь, Ольга Кобилянська, Осип Маковей, Антін Крушельницький. Саме тут, з кришталевої води Черемошу, черпали натхнення художники Іван Труш, Сергій Васильківський, небіж Шевченка Фотій Красицький, Олекса Новаківський. Вони й без Висоцького знали, що краще гір можуть бути тільки гори.

 Ще за якийсь час Верховина стала справжньою Меккою для кінематографістів. І серед вагомого доробку карпатських стрічок («Час збирати каміння», «Анничка», «Камінний хрест»)  справжньою Говерлою височать неперевершені параджанівські «Тіні забутих предків». А поспитайте-но якого гуцула про   його національний самозахист, і дізнаєтесь, що крім бойового гопаку, є ще один вид, який базується на гуцульському чоловічому танці “Аркан”. Нині Верховина може пишатися тим, що стала знімальним майданчиком та джерелом натхнення для «Диких танців» Руслани Лижичко. Це – конкретні досягнення карпатаського краю. Про решту можна говорити безкінечно, прожити там життя й невпинно дивуватися навколишньому верховинському світу. А він такий, як несформована особистість: вже із власними інтересами, вподобаннями, звичками й прагненнями, але сформуватися в ороговілий нудний кістяк забороняє  саме життя. Мінливе до нестями, до зрушення норм вашої свідомості, парадоксальне, аномальне й важке до пристосування.

  Старий Купрін пожартував, назвавши Полісся відьомським краєм. Оця Гуцульщина користується найсучаснішими моделями мобільних телефонів та параболічними антенами, а горянам про весілля досі сповіщають трембіти, наречені у національних строях їдуть верхи на конях, на весіллі їм грають справжні музики на цимбалах, дудці й скрипалі Магурської школи. Той Магур помер 20 років тому. Історії, як пив у корчмі горілку, а його скрипка вигравала сама, висячи на цвяшку, не легенди про віртуозного музиканта. Це правда, як і те, що ви підніметеся на похмуру височенну гору, куди, як  вам здаватиметься, досі не ступала людина, та раптом остовпієте, побачивш маленьку хатину під лісом. Яке життя може бути тут?! А там мешкатиме старий гуцул, котрий заввиграшки обійде вас на найкрутішому підоймі вгору, босоногий дідусик у гаптованому каптурі легко йтиме д’гурі і зустріне вас, сидячи на перелазі і весело попихкуючи люлькою, мружачись, буде спостерігати, як ви ледь тягнете за собою ноги і язика на плечах. Нарешті, на шаленій висоті перед вами ляже полонина із старим дерев’яним будинком, де живуть пастухи п’ять місяців на рік, де вони доять корів, варять бринзу і ведуть господарство. А ще вище на горі стоїть малесенька дерев’яна капличка з вишитими рушниками біля образів і великий почорнілий від часу хрест. Кому треба підніматися так високо, щоб помолитися? Кожному, кого застане в горах ніч, бо ви й вдень не можете позбутися відчуття, що за вами хтось пильно спостерігає, поки ви смажите шашлик. І нехай мамуна назавжди залишиться перосонажем місцевих страшилок – не приведи Господи побачити її вживу. А якщо здолати висоту Піпівана, то уночі, поблизу Білого Слона (австрійської старої обсерваторії), дідько скаже вам «Надобраніч» уголос. Містичні історії трапляються з гуцулами мало не щодня, а вони розказують їх, наче про доставку пошти в село. Й коли раптова негода шматуватиме повітря та ламатиме дерева, ви мусите осягнути власним розумом просте тому пояснення – «У Гринєві (село) відьма другий день не може вмерти». Ви мусите це зрозуміти так, як те, що сіль солона, бо там, високо у горах, нема електрики, там у хатині розганяє темряву полум’я свічки, там живуть жінки, котрі досі народжують своїх дітей вдома, бо так робила її мама, баба і то та прабаба, котра оно сидить на порозі з самокруткою в роті. А їхні чоловіки раз на два або три місяці спускаються «в долину», щоб у верховинському магазині купити цукру та крупів, вкласти два десятка кілограмів у бесаги і босоніж лісовими стежинами вертати додому. Тому-то й страждає карпатська відьма, бо йде на той світ із знаннями, а не можна – знання потрібно залишити тут, та нема кому, її за життя намагалися лишній раз не турбувати. Тутешніх чарівників звуть мольфарами, і ви б сказали, що таких людей, як Гой, просто не буває, але цей знаменитий мольфар жив ще у 50-их роках 20 століття. Дорогу до сучасного, Нечая, знайти легко, але самі гуцули, підсміюючись над «знаннями» старого, називають його живим карпатським сувеніром і не більше. Справжнього мольфара можна знайти вище в горах і він… – жінка.

Холодного осіннього ранку на ганку з’явиться босий хлопчисько: «Мама просили бисте дали два хліба», - це до господині, котра якраз наливає вам запашний чай з карпатських трав, нарізає свіжу вощину до того самого хліба, спеченого о четвертій ранку в печі. З холодильника дістає копчену оленину, за мить поруч прилаштовується миска з гуцульськими голубцями: крихітні, як пальчики, з пшоном всередині. На обід різноманіття смаколиків вражатиме більше – картопля з білими грибами (а інших тут не збирають), книші, политі домашнім маслом, бануш і форель, тушкована в сметані. Гостинні господарі присядуть за стіл, обговорюватимуть останню новину: «Ади учєра Василь видів три вовка, йшов т’хаті звечора, а тоті собі утрьох перед нього. Шос їх цего року багато. У понеділок спустилиси перед хати Тафійчукової, забили три вівці, коти утікли, а кутюга була присилена, то геть роздерли гайду». Намагаєшся підтримувати розмову, як можеш, хоч мізки «зашкалюють» - ніби не виїжджав за межі України, а почуте розумієш через слово. Хіба вгадаєш, що кутюга і гайда – то собака, гачі – штани, а славнозвісні гринджоли – санки, чічка – квітка, банувати – тужити, нанашка – хрещена мама.

І байдуже, що влітку гадюки заповзають під саму хату, вкидаєш сумки у багажник, у магнітолу – диск. Широка дорога, на тлі призахідного сонця видніються перші гори. Хрипкий голос Вакарчука підтверджує: «Я їду додому, до самого дому, де очі знайомі...» Звідки ти все знаєш, Славку?

 

Авторизація

Люстрація

Останні новини


АКТУАЛЬНО

Зверніть увагу!
Читайте нашу газету! Може знайдете в ній загублену річ? 

ТУТ

Опитування

В.о. президента Турчинов пропонує провести одночасно з виборами президента референдум - щодо унітарного чи федеративного устрою України. Ви підтримуєте цю ідею?
 

Статистика сайту

Користувачів : 1751

«Добрі вісті, коли запрошують їсти»

Зараз на сайті

Реклама



Найбільше читають про

Інформери

Погода в Луцьку Курс долара


korovay_ban.png

Контактна інформація

Звертайтесь за адресами: м. Володимир-Волинський, вул. Ковельська, 56 м. Нововолинськ, вул. Нововолинська, 64/16
Контактний телефон редакції: 03342 3-81-31
Мобільний телефон редакції: 063 313-83-08
Контактный телефон (Нововолинськ): 03344 44-8-66