БАБЦЮ – В КОМОРУ, СВИНІ – НА ПРОДАЖ, ХАТУ – В РУЇНИ

Рейтинг Користувача: / 0
НайгіршеНайкраще 

 Тут справді жили люди? «Дайте води попити, бо так хочемо їсти, що аж нема де жити», - останнє слово у цій відомій приказці змінено навмисно. Інакших слів не добереш, аби почати розповідь про ситуацію, що трапилася з братами Фостиками, бо родичі не ночували, а жили у їхньому будинку, та ще згодом надумали його відібрати. Наразі трирічна судова тяганина завершилася, і Петро Володимирович Фостик вирішив поділитися пережитим досвідом з читачами газети – можливо, когось ця історія навчить обережності, а хтось, навпаки, мудро омине приховані камені у стосунках з рідними.

Будинок з надвірними спорудами, сад, земельна ділянка, майновий пай, багато худоби та птиці, саморобний трактор і старенький «Запорожець» - статки далекі від розкішних, але бабця Ліда мала що залишити трьом синам у спадок. А що вмирати не збиралася, то планувала поділити нажите на три частини або заповісти тому, хто розділить її старечу самотність. Сини давно мали власний дах над головою, допомагали мамі хто чим міг. Самим змінити життя кардинально заважали життєві клопоти, хіба молодший Степан майже погоджувався переїхати у батьківську хату, але дружина відмовлялася полишити свою стару матір. Майже порожнє житло стало порятунком, коли довідався Степан, що невдовзі стане дідусем – молодих відправили жити до бабусі.

Маринка довгих церемоній з бабусею не провадила. Старенька не зогледілася, як вдома й на подвір’ї хутко захазяйнувала неповнолітня онука. Чи то за браком досвіду, чи маючи особливі знання у веденні господарства, Маринка швидко спустила нанівець все те, біля чого щодня поралася бабця. Найперше онука подбала про реєстрацію за новою адресою проживання, відтак легкою рукою позбавила життя гусей, качок та курей, така ж доля спіткала поросят, корову продали. На виручені кошти молоде подружжя зробило ремонт, купили плазмовий телевізор, вистачило на дорогі мобільники та гарний одяг. Про бабцю Ліду теж не забули: замість цілого будинку, старенька могла порядкувати тепер у власній кімнаті, точніше –  пристосованій під неї комірчині. Про такі дрібниці, як необхідні бабці медикаменти, онучка «забула», а її чоловік пильнував, щоб принесені синами ліки не втрапили до рук Ліди Василівни. Кілька разів зять навіть побив середнього сина Василя. Той, запідозривши погане ставлення до матері, намагався побачити на власні очі її умови проживання, за те й постраждав. Молоді ховали бабусю від сторонніх очей, однак вона користалася кожним моментом. Поки онука днями не з’являлася вдома (дитину тим часом забирала Степанова жінка), її чоловік пив та кілька разів у п’яному угарі приміряв собі на шию зашморг. В такі дні бабуся Ліда втікала з дому й просила шматок хліба, нічліг у сусідів, каялася у припущеній помилці і благала голову сільради, аби той змусив внучку переїхати. Там запропонували жінці скласти заповіт. Прислухавшись до поради, бабця заповіла будинок і надвірні споруди середньому Василю.

Тим часом стан її здоров’я невпинно погіршувався. Лікуватися бабця просто таки не мала за що. Маринці, яка й дня не працювала, цілком вистачало бабиної непоганої пенсії, котру забирала у старої до копійки. Врешті у 2006 році, через хворобу судин головного мозку, бабця втратила розум та пам’ять, легко одягнута зимової холоднечі, блукала вулицями й не впізналавала знайомі обличчя. Тоді, у лютому, помер Маринин батько, Степан. Сусіди свідчили потому в судовій залі, що Лідія Василівна й краплі не горювала. Вона сиділа біля труни покійного й розповідала, що її маленький Степанко чогось довго гуляє, пора його кликати додому. А ще через два місяці подружжя з бабцею побували у нотаріуса, той засвідчив підписану старою довіреність на право відчудження власного будинку. Бабиним правонаступником тепер вважався онуччин чоловік. Він, довго не вагаючись, договором дарування, спрезентував бабин будинок своїй дружині. Без зволікань щасливі власники нерухомості звернулися в банк і там, заставивши будинок, отримали кредит на кругленьку суму. Аякже, молодик мав маленький бізнес: у сараї порубаним садом розпалював маленьку пічку й виливав костку. «Підприємство» вимагало розширення. На кредитні кошти чоловік придбав КамАЗ. Поставив авто поруч, на городі. Перед тим, правда, мусив у родючу землю вкинути кілька вантажівок гравію, щоб КамАЗ не вгрузав, туди ж зливав мастила і пальне.
Насправді, сини бабці Ліди навіть не здогадувалися про майнові зміни. Безмежним було здивування Василя, коли той, після маминої смерті у червні, зібрався стати власником спадщини. Майно, з’ясувалося, вже належить Маринці і банку. Інакшого вибору, як позиватися до суду, Василь не мав. У всьому мав братову допомогу. Петро Володимирович заприсягся на батьковій могилі, що будинок поверне до рук справжнього спадкоємця.

Позивалися з Маринкою три роки. Безпорадний стан бабці Ліди та розлади її психіки на момент укладання майнових договорів підтверджено посмертною судово-медичною експертизою, а отже, укладені документи скасовано. На тому можна було б порозумітися, але Марина вперто не шукала іншого помешкання, тому зумисне затягувала процес: подавала касаційні скарги, не приходила на засідання, писала зустрічні позови.
Будинок  все більше й більше потребував ремонту. Василь Володимирович вже отримав технічний паспорт, решту документів на нерухомість, а родичі й далі мешкали в окупованій хатині. Врешті справжній власник вкотре звернувся до суду. Тепер він просив суд усунути перешкоди у користуванні спадщиною та виселити Маринку з чоловіком. Суд задовольнив позов, згідно рішення сім’я «окупантів» мала звільнити помешкання 1 травня 2010 року. І ніби нарешті й порозумілися, але Василь з братом переступили поріг батьківського дому через тиждень, коли за «люб’язними» родичами й слід захолов. Втім, вони виклалися на повну, аби залишити після себе згадку: з дому Маринка вивезла усі речі (бабусині також), зняли розетки, обірвали шпалери, повикручували лампочки. Спустошенням вразило братів подвір’я: замість пишного саду бовваніли пеньки, кущі смородини та агрусу хазяйновита Маринка викопала – посадить на новому обійсті. Втішив чоловіків один момент: нікому з них не спало на думку підкурити цигарку. Попередні мешканці, йдучи з дому навмисно відкрутили газовий кран. А ще розіклали у печі дрова, папір, все, аби тільки піднести палаючий сірник, а на горищі – розібраний димар, зяючий отвір дбайливо обкладено сухим сіном: найменша іскорка – і будинок злітає у повітря.
Нині Петро Володимирович має нову проблему. Земельний пай розділено між усіма спадкоємцями. Частина належить і Маринці, але вона чомусь категорично відмовляється від соток, на які її чоловік зливав мастило з КАМАЗа і просить інший – у затишному зеленому куточку, збирається там будувати власний дім. Схоже, Петру Володимировичу з братом знову доведеться закликати родичів до совісті через суд.  

 

Авторизація

Люстрація

Останні новини


АКТУАЛЬНО

Зверніть увагу!
Читайте нашу газету! Може знайдете в ній загублену річ? 

ТУТ

Опитування

В.о. президента Турчинов пропонує провести одночасно з виборами президента референдум - щодо унітарного чи федеративного устрою України. Ви підтримуєте цю ідею?
 

Статистика сайту

Користувачів : 1751

«Добрі вісті, коли запрошують їсти»

Зараз на сайті

Реклама



Найбільше читають про

Інформери

Погода в Луцьку Курс долара


korovay_ban.png

Контактна інформація

Звертайтесь за адресами: м. Володимир-Волинський, вул. Ковельська, 56 м. Нововолинськ, вул. Нововолинська, 64/16
Контактний телефон редакції: 03342 3-81-31
Мобільний телефон редакції: 063 313-83-08
Контактный телефон (Нововолинськ): 03344 44-8-66