«РАДІАЦІЙНИЙ» ПРИВІТ ІЗ ЧОРНОБИЛЯ!

Рейтинг Користувача: / 0
НайгіршеНайкраще 

Що б ви відповіли на пропозицію поїхати у Чорнобиль і там відпочити?!  А ось я прийняв її від Українського журналістського фонду через те, що переді мною відкривалася можливість повернутися до подій 24-річної давності – у кінці липня 1986 року я бігав у 30-кілометровій зоні ЧАЕС з товстелезним блокнотом та фотоапаратом «Зеніт». Мій інтерес до цієї поїздки підігрівало також і те, що журнал «Forbes» визнав Чорнобиль «найекзотичнішим» місцем для туризму на Землі і поставив його в один ряд з Антарктидою й Північною Кореєю.

РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ У МІНІАТЮРІ
З Києва нас, журналістів, повезли на гостину до працівників ЧАЕС  в Славутич (давньослов’янська назва Дніпра). Це місто розташувалося за 200 кілометрів від столиці серед сіверянських лісів, в межиріччі Десни і Дніпра, майже на кордоні з Білоруссю. Воно «є самостійною адміністративно-територіальною одиницею у складі Київської області, географічно розташоване у межах Чернігівської області» – читав я у путівнику і ніяк не міг второпати, чого так «шифрується» територія, яка носить таку чудову назву. Тут створено «спеціальну економічну зону», мета якої – забезпечення працевлаштування працівників ЧАЕС, які вивільняються у зв’язку з достроковим виведенням енергоблоків з експлуатації.

 У місті проживає понад 24 тисячі чоловік. До речі, народжуваність у ньому значно перевищує смертність. Третина населення – діти. Насправді місто здалося зовсім порожнім, на деяких вулицях не було жодної душі. Нам пояснили, що о сьомій годині ранку значна частина жителів від’їхала електричкою на роботу. Обійшовши центр Славутича, я не знайшов жодної зупинки громадського транспорту. Виявилося, що у місті не ходять ні маршрутки, ні автобуси. Воно надто маленьке: 1,7 кілометра в довжину і 1,3 кілометра в ширину. За десять хвилин можна пішки дійти з одного кінця міста в інший. Перевезеннями пасажирів займаються виключно водії таксі. «Для славутичан триста метрів – це вже далекий шлях, – напівжартома говорив перший заступник міського голови Володимир Жигало. – Тому без таксі ніяк не обійтись».  

Якби моя воля – я усіх міських голів Волині повіз би до Славутича. На думку вітчизняних і зарубіжних експертів, тут діє найкраща в Україні модель реформування житлово-комунального господарства. Замість звичних усім ЖЕКів у місті працюють приватні компанії, які виконують функцію єдиного розрахункового центру. І при цьому тут діють найнижчі в країні тарифи на комунальні послуги.
Територіальна громада прийняла статут, а також кодекс етики, честі, порядності, добросовісного та ефективного управління. Вона забезпечує вищий рівень правопорядку. У найбільш людних місцях встановлено камери відеоспостереження, на чергування виходить добровільна народна дружина. «Це остуджує гарячі голови», – сказав Володимир Жигало. Рівень безробіття не перевищує двох відсотків. Середня зарплата жителів міста становить понад чотири тисячі гривень.

Магазини, кіоски, бари, аптечні пункти розміщуються у стінах житлових  будинків, які вишикувалися немов під лінійку. Прибудинкові території не забудовуються. Комерційні структури не захоплюють тротуари та газони. Навіть ринок працює в межах своєї території, «не виповзає» на тротуари та проїжджу частину дороги. Створюється враження простору та порядку.
Славутич подобається усім, хто відчуває ностальгію за Радянським Союзом.
Це місто після аварії на Чорнобильській АЕС збудували вісім союзних республік – Азербайджан, Вірменія, Грузія, Естонія, Латвія, Литва, Росія й Україна (нині незалежні країни). І кожна з них створювала архітектуру на основі національного колориту. Так виникли Вірменський, Литовський, Естонський, Азербайджанський квартали… Наприклад, у п’ятиповерхових житлових будинках Грузинського кварталу працюють ліфти. Там кожна квартира має спеціальну мангальську кімнату.
Серед визначних місць Славутича – сквер, у якому встановлено Чорнобильський дзвін та пам’ятник загиблим пожежникам та працівникам АЕС.

КІЛЬКАМЕТРОВІ СОМИ І ДУЖЕ СМАЧНА ІКРА З КАМЧАТКИ
Їхати автобусом зі Славутича на ЧАЕС ми не ризикнули. Неподалік від міста – українсько-білоруський кордон. І це створює величезні незручності для туристів. «У вас білоруси можуть запросто відібрати транспортний засіб», – сказав голова профспілки працівників атомної енергетики та промисловості України Валерій Матов. До АЕС нас довезла експрес-електричка «Славутич-Семиходи», яка не зупиняється на кордоні України та Білорусі. Це єдиний транспорт, яким добираються на роботу атомники.
На контрольно-пропускному пункті вартовий, тримаючи у руках моє редакційне посвідчення, «читав мораль» з особливою насолодою:
– Зібралися наче на пляж: футболка з короткими рукавами, шорти, босоніжки. Чому не одягнули сорочку з довгими рукавами? У зоні дозволяється ходити лише у закритому одязі та взутті. Окуляри мають захищати очі від пилу. Начальник зміни послав би вас назад у Володимир, а, може, й далі. Проходьте, поки його немає…

Ми нічого не знали про ці вимоги. Спека була неймовірна: температура сягала 34 градуси! Тож одягнулися відповідно до погоди. Організатори поїздки запевняли, що на маршруті рівень опромінення такий же, як в реактивному літаку. Усі ділянки з підвищеною радіоактивністю закриті для відвідування. І таким чином ми ніби приспали свою пильність.
Тоді, у 1986-му році, для мене знайшли легкий захисний комбінезон. Він був надто великий – рукави і колоші я стягнув звичайним дротом. Вийшов «прикольний» прикид. У ньому я й потрапив до загону дозиметристів, ходив на прийом до радянського генерала. Тепер все інакше…
Нашу групу супроводжують керівник інформаційного відділу Чорнобильської АЕС Майя Руденко та голова ради Чорнобильської територіальної організації профспілки Микола Тетерін. Вони наголошують, що небажано ні на крок відхилятися від маршруту. Адже радіоактивне забруднення місцевості характеризується значною «плямистістю»: менш заражені території перемежовуються із ділянками з «піковими» показниками.

Проходячи крізь турнікет, звертаю увагу на оголошення: «Дуже смачна ікра з Камчатки (горбуша, форель). 0,5 кг (банка) – 260 гривень. Від шести банок – знижка 6%». Комерція не знає, що таке радіація, заборонена зона! 
Микола Тетерін розповідає про те, що територія зони відчуження становить 2044 квадратних кілометрів. Приблизно таку ж площу займає Герцогство Люксембург. Нам показують могильники радіоактивних відходів. Відразу після аварії на ЧАЕС їх закопували неглибоко на площі десять квадратних кілометрів без будь-якої інженерної підготовки. Нині ці могильники підтоплені ґрунтовими водами. Існує небезпека, що вони можуть рознести продукти розпаду радіоактивних елементів. Звідси до Прип’яті рукою подати. До звалища техніки не наближалися, оскільки метал всотує радіацію. На нього дивилися здалеку.
– Кілька років тому у зону відчуження приїжджали японці, – напружує свій голос Микола Тетерін. – У захисних костюмах вони пішли на річку. Дійшовши до берега, кинулися з усіх сил тікати назад. На очах розгублених іноземців я побачив сльози. Перекладач пояснив, що вони дуже розхвилювалися через те, що дорослі з дітьми засмагають на березі, де зашкалюють дозиметри.
Обвідні канали кишать рибою. З берегів добре видно, як плавають двометрові соми, гігантська плотва, червонопірки. Ми кидаємо шматочки хліба, риба хапає їжу на льоту. Якось туристи виловили кількаметрового сома. Сфотографувалися з ним і відпустили у воду.
– Я не ходжу сюди рибалити, – продовжує екскурсію Микола Тетерін. – Проте інколи не можу собі відмовити у задоволенні зібрати корзину білих грибів. Вони найменше забруднені. З’їм невелику порцію – медогляд відразу покаже, що зазнав внутрішнього опромінення.

У лісі добре прижилися коні Пржевальського, котрих завезли сюди з метою експерименту. Вони нерідко навіть підпускають до себе туристів. Швидко збільшується кількість вовків, диких кабанів, лосів, лисиць. Єгері виявили величезні сліди ведмедя.
Дикі звірі почувають себе комфортно, зовсім не бояться людей. І це при тому, що довкола процвітає браконьєрство. Якось у селі Паришів господар-самосел ніс у сарай цеберко з кашею для своєї живності. Назустріч йому вийшов дикий вепр. Чоловік дременув до хати, кинувши з переляку корм. Кабан залишився задоволений – він виїв усю кашу з цеберка та й пішов собі геть. Кажуть, що часто можна побачити диких вепрів поблизу пожежної частини. Був випадок, коли вовк напав відразу на чотирьох працівників АЕС. І от що цікаво: рівень радіації в окремих місцях досить високий, проте в зоні мутантів досі не виявлено. Просто неймовірно!
Наближаючись до міста Чорнобиль, я впізнав поблизу дороги улоговину, у якій двадцять чотири роки тому доїв корову, яку кинули напризволяще. Тоді цим шляхом я їхав у вантажівці разом з дозиметристами та радянськими солдатами у якесь село. Ми почули, як страшно ревла без упину корова. Водій зупинився. Усі побачили, що вим’я тварини розбухло і губило молоко. Було очевидно, що її не доїли декілька днів. Я взяв у водія відро, підійшов до корови. Вона лизнула мене у неголену щоку. Взявся за тугі дійки – вдарили малинові цівки молока, згодом білі…

«САФАРІ» НА МОСТУ «СМЕРТІ»
Раніше я думав, що зона відчуження – це територія, на якій вже вмерла Україна. Насправді, це не зовсім так. У місті Чорнобиль рівень радіації нижчий, ніж у столиці. Життя тут йде своєю чергою. Вулиця Радянська вражає своєю охайністю – вона ніскілечки не змінилася з 1986 року! У центрі міста розгулюють працівники МНС, цивільні особи. Деякі садиби оновлюються і розбудовуються. На балконах будинків сушиться білизна. Їздять шикарні іномарки, працюють магазини, кафе. Я заглянув у кав’ярню, яку тут називають «саркофагом». Випив чашку кави – чарки коньяку до неї не запропонували. Удень тут сухий закон.
За різними даними, зараз у Чорнобилі мешкає кілька тисяч людей. У місті живуть фахівці, які працюють у зоні відчуження, а також сім’ї, які повернулися після відселення. Нерідко приїжджають сюди на поселення з Києва: незайнятих будинків доволі. Інколи у Чорнобилі залишаються ночувати туристи (тут є готель). 
Відроджено головну святиню міста – Свято-Іллінський храм. Парафію очолює протоієрей  Миколай Якушин. Він покинув місто після аварії на АЕС, отримав житло у Києві. Дізнавшись, що церква занепадає, повернувся з дружиною на рідну землю. До речі, у цьому храмі зберігається ікона святого Миколая XVII століття, яка здавна вважається чудотворною. З нею люди обійшли усе місто влітку 1996 року: тоді довкола горіли ліси і вогонь підбирався до будинків самоселів. Після хресного ходу пожежа відразу вщухла. Кажуть, збулося пророцтво: «А цей храм єдиний буде стояти вічно. Коли морок на землю впаде, звідси нове життя почнеться».
…З центру міста звертаємо у найближчий провулочок. І опиняємося в непролазних джунглях. Продираюся крізь кущі і дерева до будинку. Замок у дверях вибито, підлога зірвана. І жодних меблів. В одній з трьох кімнат вціліла батарея парового опалення, в інших стирчать лише металеві стержні, на яких вони кріпилися. На місці електричного лічильника – діра у стіні. Неважко здогадатися, що оселю пограбували мародери.

Біля сусідніх будинків можна розгледіти покинуті баняки, відра, купи сміття, розтрощені меблі, поштові ящики. Ніде не видно жодних слідів сучасного життя. Волосся дибки стає! Нам забороняють піднімати з землі будь-які «сувеніри».
Пригадалося мені, як студентський загін проводив дозиметричний контроль будинків і побутових речей. Господарі нерідко виходили з себе, коли їм не дозволяли забрати з собою на «велику землю» гарнітур, телевізор чи пральну машину. Дозиметристам пропонували гроші, горілку, аби тільки вони дозволили вивезти побільше речей. Люди переконували, що вони усе відмиють, почистять. Студенти не йшли на зговір – заражені речі залишалися на своїх місцях. Та це, як бачимо, на користь не пішло – вони все одно розповзлися білим світом.
…З Чорнобиля їдемо у місто-привид Прип’ять. Зупиняємося на мосту «смерті» через залізницю, звідки простягається горезвісний «рудий» ліс. Під час вибуху на АЕС сюди вибігали люди, щоб подивитися на пожежу. Перша хвиля радіації пішла якраз на них. Екскурсовод нагадує, що тут не можна довго затримуватися: підвищений радіаційний фон.
Рушаємо на центральний майдан міста, який заростає чагарниками. «27 квітня 1986 року рівень радіації тут досягав понад три тисячі рентген на годину», – говорить Майя Руденко. – У день аварії на АЕС мешканці міста справили чотири весілля…»
У місті ми наштовхнулися на потрощені телефонні кабіни, телеприймачі (у Прип’яті працював завод зі складання телевізорів «Юпітер»). У будинках навіть перил на сходах не залишились. З квартир зникли батареї опалення, газові плити й ванни. Кажуть, військові за наказом командування знищили речі, щоб не процвітало мародерство.
В одному з приміщень лікарні зберігся великий прожектор, тут, напевно, була операційна. У дитячому садочку на підлозі ми побачили іграшки, вимпели, плакати «Слава КПРС». З колеса огляду у парку культури і відпочинку виламано усі деталі на висоті до двох метрів.

ЗОНА НІКОЛИ НЕ СТАНЕ «ЗЕЛЕНИМ ЛУГОМ»
Зустріч з керівництвом АЕС переконала, що зелений луг на місці енергоблоків не з’явиться. Заступник начальника відділу стратегічного планування Євген Соколов уточнив: хіба що через десятки тисяч років, коли розпадуться всі небезпечні елементи. Нині дуже важка фінансова ситуація на станції, не вистачає коштів навіть на оплату енергоносіїв. Проводиться вивільнення енергоблоків від ядерного палива та будується фундамент нової «арки», яка має убезпечити людей від зруйнованого реактора на найближчі 100 років.
Рівень радіації в адміністративному будинку на АЕС – 0,7 мілірентгена на годину. Натомість на четвертому енергоблоці рівень радіації перевищує норму у тисячу разів. На нього можна подивитися тільки з оглядового майданчика.
– Коли трапилася пожежа, горів навіть бетон, плавився метал, – розповідає Майя Руденко. – Тіло оператора реактора Валерія Ходемчука не знайшли. Оглядаючи руїни блоку у 2005-му році, я зрозуміла, що неможливо його повністю обстежити. Частина приміщень знищена, інші – залиті лавоподібними матеріалами. Всередині об’єкту залишилося 95% палива – майже 200 тонн. Відвантажити його нікуди. Ще не збудували сховища відпрацьованого ядерного палива. Незважаючи на це, аварійний енергоблок контролюється, на ньому встановлено систему автоматичного контролю…
На виході зі станції мене сканували від маківки до підошов за допомогою обладнання, схожого на рентген-апарати. І дали зелене світло – мене пропустили через металеву конструкцію.
– Часто доводиться відправляти особисті речі туристів на дезактивацію? –цікавлюсь у чергового міліціонера.
– Сьогодні роззули чоловіка – його босоніжки «фонили». Вимили їх розчином марганцю. Проте це не допомогло. Взуття віддали на утилізацію. Турист поїхав босим додому. А недавно одного мандрівника роздягли до спідньої білизни. У трусах він пошкандибав на електричку. Знаєте, як у нас кажуть? Зона береже обережних. Не забудьте після повернення додому весь одяг ретельно випрати і добряче відпаритися у ванні…

 

Авторизація

Люстрація

Останні новини


АКТУАЛЬНО

Зверніть увагу!
Читайте нашу газету! Може знайдете в ній загублену річ? 

ТУТ

Опитування

В.о. президента Турчинов пропонує провести одночасно з виборами президента референдум - щодо унітарного чи федеративного устрою України. Ви підтримуєте цю ідею?
 

Статистика сайту

Користувачів : 1751

«Добрі вісті, коли запрошують їсти»

Зараз на сайті

Реклама



Найбільше читають про

Інформери

Погода в Луцьку Курс долара


korovay_ban.png

Контактна інформація

Звертайтесь за адресами: м. Володимир-Волинський, вул. Ковельська, 56 м. Нововолинськ, вул. Нововолинська, 64/16
Контактний телефон редакції: 03342 3-81-31
Мобільний телефон редакції: 063 313-83-08
Контактный телефон (Нововолинськ): 03344 44-8-66